Вівторок, 20.02.2018, 12:39
Вітаю Вас Гість

WEB-КАФЕДРА ПРАВА

СЕРГІЯ ОВЕРЧУКА

ЮРИДИЧНИЙ ДАЙДЖЕСТ. НОВИНИ ПРАВА, НАУКИ ТА ОСВІТИ

Головна » Юридичні новини » ПРАКТИКА ЄСПЛ

Доктрина «поля розсуду держави» у практиці міжнародних судів
Доктрина «поля розсуду держави» у практиці міжнародних судів

Ця доктрина використовується Європейським судом з прав людини для обґрунтування відмови у розгляді деяких питань по суті, нагадує також доктрину «політичного питання», але вже в аспекті діяльності міжнародних юрисдикційних органів. Вона полягає у тому, що державі, яка ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, належить певний рівень дискреції (вільного розсуду) щодо реалізації права, яке гарантовано Конвенцією, законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Певним чином держава перебуває у кращій ситуації, ніж Європейський суд з прав людини щодо регулювання питань реалізації цих прав та свобод. Цей термін походить з французької мови («marge d appréciation»), який позначав рівень дискреції, що суди можуть виправдати у діяльності органів виконавчої влади.

Європейський Суд використовує доктрину «поля розсуду держави» при тлумаченні деяких положень Конвенції та яка застосовується при визначенні обсягу дискреційних повноважень, що надає Суд національним органам влади для того, щоб виконати свої конвенційні зобов’язання. Ця доктрина також визначається як «простір для маневру», «сфера дихання» або як «доктрина самообмеження», «розподільча лінія, на якій міжнародний наглядовий орган дозволяє вільний вибір державі- члену в прийнятті та виконанні законів». Ця доктрина не закріплена прямо у тексті Конвенції, навіть у документах, у яких відображений процес її обговорення та прийняття («підготовчі матеріали»), її «відкрив» Суд у процесі творчого (розширеного) тлумачення Конвенції.


Вперше це сталося у 1958 році при вирішенні справи Греція проти Сполученого Королівства, яка стосувалась претензій Греції щодо того, як Велика Британія управляє островом Кіпр. Велика Британія побудувала свій захист на підставі статті 15 Конвенції, яка дозволяє відступ від зобов’язань щодо Конвенції у випадку надзвичайних ситуацій. Коли заява розглядалась у Комісії, вона у своєму звіті зазначила таке: «Уряд має бути спроможним здійснювати певний рівень дискреції при оцінці межі вирішення ситуації, що вимагатиме крайня необхідність».

Доктрина «поля розсуду держави» отримала свій подальший розвиток у справі Гендісайд проти Сполученого Королівства. Ця справа стосувалася питання, чи є кримінальне покарання за написання та розповсюдження довідника непристойного змісту таким, що відповідає частині другій статті 10 Конвенції. Ця стаття передбачає такого роду обмеження свободи вираження поглядів, якщо це необхідно для захисту моралі. У мотивувальній частині рішення по справі Суд окремо зазначив: «По причині їх прямого та тривалого контакту з життєвими силами в їх країнах державні органи знаходяться в принципі у кращій ситуації, ніж міжнародний суддя, для формування судження щодо точного змісту цих вимог (моралі) так само, як й щодо «необхідності» «обмеження» або «покарання» для їх задоволення.

Водночас, Стаття 10(2) (Конвенції. — С.Ш.) не надає державам необмежені повноваження щодо їх розсуду. Суд, який є відповідальним за здійснення нагляду за зусиллями держави, разом з Комісією уповноважений прийняти остаточне рішення щодо того, чи «обмеження» або «покарання» знаходяться у гармонії зі свободою вираження поглядів, яка захищається статтею 10. Внутрішнє «поле розсуду держави» знаходиться у тісному зв’язку з європейським наглядом».

У рішенні по справі Фельдек проти Словаччини Суд розвинув цю доктрину: «78. Відповідно до загального принципу «необхідність» для будь-якого обмеження свободи вираження має бути переконливо доведена. Слід вказати, що саме національні органи влади повинні визначити, чи існує «нагальна суспільна потреба» для обмеження. У справах, які стосуються преси, поле розсуду держави обмежується інтересом демократичного суспільства у забезпеченні та підтриманні вільної преси. Таким само чином цей інтерес матиме достатньо вагоме значення при визначенні, як це має бути відповідно до частини 2 статті 10, чи було обмеження пропорційним переслідуваній правомірній меті».

В іншому рішенні, що стосується статті 11 Конвенції, Суд звернув увагу на такі аспекти цієї доктрини: «49. Уряд наголосив, що свобода об’єднання, як і свобода вираження, не є абсолютними і часто вступають у конфлікт з іншими важливими інтересами у демократичному суспільстві. Відповідно, поле розсуду держави повинно вимірюватись в світлі правомірної мети, яку переслідує втручання та на підставі фактів справи. У цьому відношенні уряд посилався на рішення у справі Wingrove v. the United Kingdom від 25 листопада 1996 року (Reports 1996-V), в якому Суд при оцінці фактів взяв до уваги потреби, що виникли в історичному контексті».

Доктрина «поля розсуду держави» застосовується Судом у різних ситуаціях по-різному, тобто не можна виявити чіткі стандарти або критерії її застосування. Крім того, вона виправдовує наявність певного рівня судової дискреції. В ній відображено субсидіарну роль Конвенції у питаннях захисту прав та свобод, зміщено акцент на відповідну державну діяльність щодо їх захисту, оскільки державні органи знаходяться у кращій ситуації. При цьому слід також взяти до уваги міжнародні зобов’язання держав, що ратифікували Конвенцію, із забезпечення належного рівня захисту прав людини.


Професор Ю. Шейні відокремлює два важливі елементи цієї доктрини: 1) повага з боку суддів. Міжнародні суди повинні поважати національні органи влади та їх діяльність щодо імплементації міжнародних зобов’язань, котра здійснюється з певним ступенем дискреції. Тому міжнародні суди не повинні підміняти ці органи влади та утримуватись (де це можливо) від перегляду їх рішень, виявляючи при цьому прагнення до самообмеження; 2) нормативна гнучкість. Норми міжнародного права, застосування яких регулює ця доктрина, є оціночними або нечіткими, мінімально регулюють поведінку суб’єктів права та залишають значну «сферу законності», в якій держави є вільними у прийнятті рішень.

Основними чинниками, що лежать в основі створення та застосування доктрини «поля розсуду держави» є: 1) ідея легітимності національних парламентів та урядів, — саме вони, а не міжнародний юрисдикційний орган, передусім, мають вирішувати питання захисту прав людини; 2) високий рівень експертизи для оцінювання та належного вирішення проблем державними органами, перевага національних інституцій, які перебувають у кращій ситуації, ніж Європейський Суд у вирішенні складних або специфічних питань; 3) рішення Європейського суду з прав людини по конкретній справі може порушити баланс конкуруючих інтересів, що склався у країні; 4) визнання культурної, етнічної та іншої різниці між країнами — членами Ради Європи; 5) залежність рівня європейського консенсусу стосовно змісту питань, що розглядаються, чим більше цей рівень, тим більша ймовірність, що ці питання будуть розглянуті Європейським Судом, а не будуть передані на розгляд національним органам влади; 6) який результат передбачається при балансуванні змісту національного інтересу з природою індивідуального права (так, наприклад, інтерес держави у захисті національної безпеки повинен бути збалансованим із захистом права на повагу до приватного життя, й залежно від такого балансування може бути визнано можливість застосування цієї доктрини до дій держави. Але при цьому слід мати на увазі, що держава-відповідач не може посилатися на цю доктрину та виправдовувати перевагу інтересу національної безпеки, якщо при цьому порушуються найбільш фундаментальні права, як, наприклад, у випадку заборони катувань згідно з статтею 3 Конвенції ).

Застосування цієї доктрини визнається й у діяльності інших міжнародних юрисдикційних органів, зокрема, Європейського Суду Справедливості. Наприклад, у рішенні по справі Лейфер він визнав, що держава-член ЄС має дискрецію у встановленні виключень для законодавства Співтовариства з питань безпеки, яке загалом забороняє запровадження односторонніх санкцій щодо третіх держав : «Залежно від обставин компетентні органи національної влади мають певний ступінь дискреції у запровадженні заходів, які вони вважають за потрібне для того, аби гарантувати громадську безпеку в державі-члені у значенні, викладеному вище».

На наявність дискреційних повноважень у держави-члена ЄС Суд звернув увагу в рішенні по справі Сердар, що стосувалась застосування європейського гендерного законодавства, яке регламентує службу у військових підрозділах: «компетентні органи влади мають право зробити виключення щодо цього питання у світлі суспільного розвитку та без порушення принципу пропорційності, та дійти висновку, що спеціальні умови для розгортання штурмових підрозділів, з яких складаються Королівська морська піхота,... виправдовують ´їх укомплектування лише чоловіками. Доктрина «поля розсуду держави» визнана Європейським Судом й у низці інших справ, що складають його прецедентну практику.

Дослідник Д. Претап стосовно міжнародного права доходить висновку, що міжнародний суд займається правотворчістю навіть у випадку деталізації та конкретизації правових норм та принципів міжнародного права. З цим також пов’язана специфіка прийняття міжнародних договорів та внесення до них змін, оскільки «специфічна законодавча діяльність із зобов’язувальним ефектом навряд чи можлива у міжнародному праві, судове проголошення наявності однієї чи іншої ситуації становить важливий метод, завдяки якому право отримує свою конкретизацію та розвиток».

Дослідники нараховують три види норм, на підставі яких грунтується доктрина поля розсуду держави у міжнародному праві: 1) норми- стандарти; 2) дискреційні норми та 3) норми, що орієнтуються на результат.

1. Норми-стандарти існують у будь-якій правовій системі та міжнародному праві, й основна відмінність від звичайних норм полягає у тому, що вони мають «оціночний характер», тобто містять такі поняття, як «розумний», «пропорційний», «необхідний», «добросовісний» та інше, стандарт застосування яких повинен бути сформульований судовою владою у процесі вирішення конкретної справи. Вони приймаються законодавцем у випадку його неспроможності повністю передбачити наслідки реалізації законів, зокрема, прогнозувати правовідносини у майбутньому. Тобто норми-стандарти є своєрідними посередниками між правом та реаліями життя та надають необхідну гнучкість праву. У деяких випадках такі норми приймаються як результат певного політичного вибору (наприклад, бажанням уникнути відповідальності або зробити політику більш гнучкою, особливо міжнародну політику, коли міжнародні договори дуже важко змінити). Такі норми порушують принцип правової визначеності, оскільки їх застосування та зміст, який визначається судами шляхом здійснення правотворчості, залежатиме від конкретних обставин при правозастосуванні.

2. Дискреційні норми визначають умови їх застосування при реалізації дискреційних повноважень відповідними державами та надають можливість вибору при цій реалізації. Так, Конвенція ООН «Про право морів» уповноважує прибережні держави на їхній вибір задовольняти або відмовляти у проведенні морських дослідницьких проектів у ´їх виключній національній економічній зоні, або дипломатичне право уповноважує держави або відхиляти без пояснень вірчі грамоти іноземного дипломата або оголошувати його персоною non grata.

3. Норми, що орієнтуються на результат, уповноважують держави здійснювати широкі дискреційні повноваження з метою досягнення результату, який вони передбачають, але засоби його досягнення та порядок ´їх імплементації покладаються на вільний розсуд держави. Найбільш типовим прикладом акта, який містить такі норми, є директиви ЄС. Деякі положення міжнародних договорів у сфері екологічного права встановлюють максимальні квоти щодо викидів різноманітних шкідливих речовин та матеріалів, але передбачають, що відповідна держава сама визначає, в який спосіб досягти необхідної цілі. У таких випадках реалізації норм, що орієнтуються на результат, йдеться про «імплементаційну дискрецію» держави, тобто надання їй певного поля розсуду щодо досягнення результату, який передбачається цими нормами.

Підставами для запровадження доктрини «політичного питання» та «поля розсуду держави» можуть бути не тільки міркування політичної доцільності та більш кращої спроможності національних органів держави у вирішенні суперечливих питань, а й пряме нормативне уповноваження на таку передачу «інституційної відповідальності» за здійснення правосуддя від міжнародних юрисдикційних органів національним органам. І якщо у випадку здійснення правосуддя у межах національних юрисдикцій про це не можна вести мову (немає на кого перекладати відповідальність), оскільки суди повинні здійснювати правосуддя, а не відмовляти у ньому на підставі неоднозначності норм або наявності прогалин у законодавстві, то на міжнародному рівні це трапляється часто.

Читайте також за темою:



Джерело: http://e-pidruchniki.com/content/686_225Doktrina_polya_rozsydy_derjavi.html
Категорія: ПРАКТИКА ЄСПЛ | Додав: egege (22.01.2018) | Автор: правознавець
Переглядів: 50 | Теги: Доктрина поля розсуду держави, Європейський суд з прав людини, Європейська конвенція про захист, ЄСПЛ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ФОРМА ВХОДУ
СТАТИСТИКА

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0
ПОШУК
VIDEO-LEX
КАТЕГОРІЇ
ПРАВОВІ НОВИНИ [102]
Правові події, новини законодавства
ЮРИДИЧНЕ РІВНЕ [76]
Правове життя міста Рівне; його юристи, адвокати, судді, установи
НОВИНИ ОСВІТИ, НАУКИ [47]
Наукові та освітні події, новели
ПРАКТИКА ЄСПЛ [17]
Рішення Європейського суду з прав людини; судові прецеденти
ДУМКА ЕКСПЕРТА [85]
Експертний аналіз подій
КОНСУЛЬТАЦІЯ ЮРИСТА [44]
Юридичні консультації, поради адвоката
ЮРИСТИ ШУТКУЮТЬ :-) [13]
Юридичний гумор правників, анекдоти, байки, історії
РІВНЕНЩИНА
ДЕ ТИ?
ТЕГИ
kafedr.at.ua
Інформ строка
Copyright "Web-кафедра права" © 2018 При копіюванні гіперпосилання на сайт kafedr.at.ua ... | Безкоштовний хостинг uCoz