Вівторок, 25.07.2017, 23:45
Вітаю Вас Гість

WEB-КАФЕДРА ПРАВА

СЕРГІЯ ОВЕРЧУКА

ЮРИДИЧНИЙ ДАЙДЖЕСТ. НОВИНИ ПРАВА, НАУКИ ТА ОСВІТИ

Головна » Юридичні новини » ДУМКА ЕКСПЕРТА

Історія розвитку інституту підсудності на землях України в ХІХ-ХХ століттях

Історія розвитку інституту підсудності на землях України в ХІХ-ХХ століттях


Доповідь Оверчука Сергія Володимировича на ІІ Міжнародній науково-практичній Інтернет-конференції «Розвиток держави і права в сучасних умовах: досвід, реалії, перспективи», яка відбудеться на сторінках Інтернет-порталу «Юридичний Луганськ». Метою конференції є проведення наукової дискусії та обговорення актуальних проблем державного і правового будівництва в сучасних умовах. 


СКАЧАТИ МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЇ


Сергій Володимирович Оверчук
кандидат юридичних наук
завідувач кафедри загальноправових та галузевих дисциплін
(Рівненський інститут Київського університету права НАН України)


ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ПІДСУДНОСТІ

НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ В ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯХ



Формування інституту підсудності бере свої початки з тих часів, коли розвиток юридичного життя обумовив необхідність в диференціації судів на вищі та нижчестоящі, на суди для окремих територій та суди для окремих соціальних груп. Наявність двох та більше судових органів в просторі дії відповідної системи права вже передбачає необхідність визначення підсудності, тобто отримання відповіді на питання про те, який суд повинен розглянути той чи інший правовий спір.

Підсудність справ опосередковано розглядається в наукових працях в контексті дослідження становлення держави і права. Основні етапи розвитку інституту підсудності відстежуються у творах, присвячених розвитку судової системи. Проте комплексного дослідження підсудності в історичній ретроспективі саме як інституту кримінального процесу автором не виявлено. Окремої згадки заслуговують відомі науковці, які приділили цьому питанню значну увагу, зокрема: І.Я. Фойницький, М.М. Розін, В.К. Случевський, Д.Г. Тальберг, Л.Н. Гусєв, М.О. Чельцов та інші.

З метою формування ефективних правил підсудності в новому Кримінально-процесуальному кодексі України необхідно виявити основні тенденції і умови розвитку інституту підсудності кримінальних справ.

Найбільшою мірою сучасна правова система України має історичний зв’язок з етапами розвитку, що склалися після судової реформи 1864 року. Кримінальні справи були підсудні або мировим, або загальним судам. Відповідно до статті 33 Статуту кримінального судочинства до підсудності мирових суддів належали проступки, за які передбачались 1) догана, зауваження та "внушение”; 2) грошове стягнення не вище 300 рублів; 3) арешт не більше трьох місяців; 4) ув’язнення в тюрмі не більше одного року. Основним критерієм, за яким визначалась підсудність справ мировому суду, виступала тяжкість покарання. Пряма вказівка про віднесення певної категорії справ за їх родом на розгляд мировим суддям встановлювалась окремо, лише як додаток. Всі справи, що виходили за межі підсудності мирових суддів (місцевих судових установ), розглядались загальними судовими установами, - окружним судом, без участі або з участю присяжних засідателів або станових представників, судовими палатами та касаційним департаментом, з участю або без станових представників, та „Особым Присутствием Правительствующего Сената” за участю станових представників. Так, окружний суд засновувався для розгляду цивільних та кримінальних справ, що перевищують підсудність мирових суддів, а також справ про порушення обмежуючих віру постанов та мір до запобігання торгівлі жінками з метою розпусти.

Заслуговує згадки Верховний кримінальний суд, який розглядав найбільш важливі справи в якості першої і останньої інстанції. Він створювався кожен раз за особливим указом монарха і в його основу були покладені правила надзвичайної підсудності.

Судова реформа, найбільш послідовно втілюючи в життя нові принципи судоустрою, зберегла залишки кріпосницьких судових інститутів: волосний суд для селян, окремі суди для духівництва, спеціальні „інородні” суди для неросійських народів, особливий порядок розгляду справ про службові злочини чиновників [1, с.92; 2, с.121-127].

В період з 1864 по 1889 роки мали місце ряд змін підсудності справ. Так, суттєві зміни до Судових статутів вніс Закон від 7 червня 1872 року, згідно якого основна маса справ про державні злочини була передана до розгляду не судовими палатами, а „Особым Присутствием Правительствующего Сената” за участю станових представників [3, с.21]. В травні 1878 року були прийняті ще два закони, - „Про підсудність та порядок провадження справ про державні злочини” і „Про тимчасову зміну підсудності та порядку провадження справ за деякі злочини”. Ці прийняті у 80-90 роках ХІХ століття законодавчі акти об’єктивно відображають конкретно-історичну обстановку: змови, терор, тайні організації та вказують на підвищення значення розгляду державних злочинів в даний історичний період. В цьому процесі підвищується роль предметної та спеціальної підсудності по розподілу особливо значимих для держави злочинів [4, с.42].

Найбільш радикальних змін судова система, а разом з нею і інститут підсудності, зазнали після Жовтневої революції. Основною тенденцією розвитку підсудності в радянський період було систематичне розширення кола підсудних народному суду справ.

У перші роки існування Радянської влади, коли ще не була проведена кодифікація, при визначені підсудності кримінальних справ керувалися можливою мірою покарання та ціною цивільного позову в даній справі (ст. 2 декрету Ради народних комісарів № 1 "Про суд” від 24 листопада 1917 р.). В подальшому законодавець відмовився від вказаних ознак визначення підсудності справ. Декрет „Про суд” № 2 від 7 березня 1818 року заснував окружний суд для розгляду справ, що перевищували підсудність місцевого народного суду. Вперше в законодавчому порядку перелік злочинів, справи про які були підсудні місцевому народному суду, встановив декрет Ради народних комісарів № 3 "Про суд” від 20 липня 1920 року, який значно розширив підсудність справ народному суду, тим самим посилив значення низової ланки судової системи. Цим декретом було встановлено, що місцевий народний суд має право розглядати справи про всі злочини за винятком справ про замах на людське життя (вбивство), про зґвалтування, розбій та бандитизм, підробку грошових знаків, хабарництво, спекуляцію, а також справи про контрреволюційні злочини, погроми, підлог радянських документів та неправомірне користування цими документами, про хуліганство та шпигунство. Справи про ці види злочинів було доручено розглядати, відповідно, окружним народним судам, революційним трибуналам та революційним військовим трибуналам.

Даний перелік справ чітко показує картину пріоритету визначених державою цінностей в конкретних історичних умовах. Саме увага держави до певних правопорушень, виражена у зміні їх підсудності шляхом вилучення з відомства місцевих судів і направлення на розгляд вищестоящого або спеціального суду, і може бути використана в якості основного критерію при історико-правовому дослідженні підсудності. Такий підхід найбільш яскраво підкреслює історичну та політичну сутність підсудності.

Українська Народна Республіка на шляху державотворення намагалась створити власну судову систему. Центральною Радою були прийняті рішення про „неправомочність” судових палат (грудень 1917 р.), ліквідацію селянських волосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 р.) та розширення їх компетенції. Однак, саме за часів нової Республіки розвивається надзвичайна підсудність. Так, наприкінці квітня 1918 р. з’явилась „Інструкція військовому революційному суду”, який „улаштовувався у випадках убивства, підпалу, зґвалтування, грабіжництва і розбою владою, губернського коменданта” [5, с.4; 6, с.128]. Надзвичайні судові повноваження надавались і комісарам Центральної Ради на місцях.

В період Гетьманату функціонували такі органи судової влади: а) суди цивільного відомства – мирові суди, окружні суди, Одеський комерційний суд, Київський апеляційний суд, Київська, Харківська і Одеська судові палати, Генеральний суд, Державний сенат; б) суди військового відомства – Київський та Катеринославський вищі військові суди та штабні суди при штабах дивізій, корпусів та головному штабі [7, с.46-47]. Так, мирові судді розглядали дрібні адміністративні, цивільні і кримінальні справи. По кримінальній справі мировий суддя міг винести вирок, що не перевищував півтора року ув’язнення. Вони могли також розглядати справу коли збитки, заподіяні злочином не перевищували трьох тисяч карбованців, а у випадку самовільно зрубаних чи понівечених дерев – півтори тисячі карбованців.

Відповідно до Закону „Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року військовим судам Української держави підлягали у порядку звичайної підсудності: „Військові за всі злочини, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі військовій” [8]. Слід зазначити, що до 1 квітня 1919 року, згідно вказаного вище закону, військовослужбовці підлягали військовому суду за всі злочини, не виключаючи і тих випадків, коли вони разом з цивільними брали участь в загальних злочинах.

В порядку звичайної підсудності цивільні особи підлягали військовому суду у випадках ухилення від проходження військової служби та неприбуття на навчальні збори, а також в тому випадку, коли вони разом з військовими скоїли службовий злочин. Якщо ж цивільні особи, котрі раніше проходили службу чи перебували на навчальних зборах, скоїли злочин в період перебування у війську, то вони підлягали також військовому суду [9]. У разі вчинення цивільним під час війни чи військового стану таких злочинів як: зрада, шпигунство, повстання проти влади, вбивство, розбій, підпал, зґвалтування, опір владі, знищення військового майна, вони підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності. У разі ведення бойових дій на чужий території, жителі місцевостей, захоплених армією під час війни, підлягали військовому суду в порядку виняткової підсудності у випадках: а) при відсутності в даній місцевості загальних судів – за всі злочини; б) при існуванні загальних судів – за окремі злочини (наприклад, шпигунство, опір владі) [10]. Згідно прийнятої 8 листопада 1918 року постанови „Про тимчасові правила розпорядку ведення в військових судах справ виключної підсудності” в разі закінчення попереднього слідства по даних справах, вони передавались прокурору того вищого військового суду, в межах територіального відання якого вчинено злочин. Останній, в свою чергу, зобов’язувався передати справу з актом обвинувачення у відповідний штабний суд.

Однак значна кількість кримінальних справ розглядалась військово-польовими судами Німеччини та Австро-Угорщини. Ще за часів існування Центральної Ради, 25 квітня 1918 року генерал-фельдмаршал Ейхгорн видав наказ, відповідно до якого військово-польові суди мали право розглядати кримінальні справи щодо всіх жителів України, які не перебували на службі в регулярних військових частинах. Даний наказ мав загальний характер і в ньому не були передбачені конкретні види злочинів і відповідні санкції [11].

Аналізуючи правову спадщину Директорії, слід відмітити закон „Про надзвичайні військові суди” від 26 січня 1919 р. За цим законом надзвичайні суди утворювались в „місцевостях, на території яких оголошено воєнний стан або стан облоги, а також на театрі воєнних дій” [12, с.107]. Запроваджений наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. інститут військово-польових судів використовувався не лише для підтримання дисципліни та боєздатності армії, а й для викорінення контрреволюції, боротьби зі спекуляцією, ворожою агітацією, мародерством, грабунками тощо. Кількість справ, які вимагали провадження через надзвичайні судові інстанції, була дуже великою [13, с.100; 14, с.113-114]. В свою чергу, в главі першій Закону „Про судочинство в Штабних судах” (ухвалений 4 серпня 1920 р.) йшлося про випадки застосування персональної і територіальної підсудності, притягнення до кримінальної відповідальності співучасників злочину, тощо [15, с.125].

В радянський період правила підсудності були закріплені в перших КПК УСРР 1922 та 1927 років. Прийнятий на основі Конституції СРСР 1936 року Закон „Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік” від 16 серпня 1938 року сформулював ряд положень про підсудність кримінальних справ окремим ланкам судової системи. На відміну від нині діючих процесуальних кодексів, в яких застосоване загальне формулювання, згідно якого нижчий ланці судів підсудні всі справи, крім справ віднесених прямою вказівкою на розгляд вищестоящого або спеціалізованого суду, в ст. 21 цього Закону наведений повний перелік категорій кримінальних справ, що розглядаються народним судом. Виключення злочинів з підсудності нижчої ланки є більш вдалим та гнучким прийомом з позиції юридичної техніки, крім того не дублює і не має значної залежності від змін в Кримінальному кодексі. Відповідно до статей 32 та 40, згаданого Закону про судоустрій, вищестоящим судам були підсудні кримінальні справи: про контрреволюційні злочини (крім шпигунства), про особливо небезпечні злочини проти державного управління, про розкрадання соціалістичної власності, про особливо важливі посадові та господарські злочини [16, с. 566-568].

Слід зазначити, що в окремі періоди історії деякім злочинам держава надавала особливої уваги, встановлюючи їх підсудність окремими нормативними актами. Так, Постановою Пленуму Верховного суду СРСР від 20 вересня 1946 року особливо великі справи про спекуляцію, а також про спекуляцію, пов’язану з викраденням соціалістичної власності, були віднесені на розгляд крайових, обласних судів та верховних судів союзних та автономних республік. З прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, справи про спекуляцію розглядаються тільки районними (міськими) судами.

Розгляд деяких категорій справ набував, безумовно, особливого значення під час великих суспільних потрясінь, таких як революції та війни. В період Великої Вітчизняної війни особливо велике значення набуло ведення рішучої боротьби із злочинами, які посягали на боєздатність Збройних Сил, на правопорядок військового часу. Тому 22 червня 1941 року Президія Верховної ради СРСР видала укази "Про військове положення” та "Про затвердження положення про військові трибунали в місцях, що оголошені на військовому положенні, та в районах військових дій” [17]. Цими указами була розширена підсудність військових трибуналів.

Потрібно додати, що в деяких випадках законодавець все ж визначав поряд із кваліфікацією злочину ще такий не властивий радянському процесуальному праву критерії визначення підсудності як тяжкість покарання. Так, справи про навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах, за які міг бути застосований розстріл, були підсудні обласним та прирівняним до них судам (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1954 року).

У 30-х-50-х роках в Україні функціонували залізничні лінійні та воднотранспортні суди, які вирішували справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління відповідно на залізничному та водному транспорті, порушення їх працівниками правил трудової дисципліни, правил утримання шляхів тощо, а також справи про розкрадання майна, вантажів, деякі посадові і господарські злочини працівників залізничного та водного транспорту й інші злочини, що порушували нормальну роботу транспорту. З розширенням повноважень судових органів союзних республік, ці суди в 1957 році були ліквідовані [18, с.64].

Апогеєм розвитку радянського кримінально-процесуального законодавства стала кодифікація 1958-1964 років. В нових процесуальних кодексах знайшла свої відображення давня тенденція розвитку радянського судового права – розширення компетенції народного суду як основної ланки судової системи. Підсудність справ народному суду є найбільш широкою у порівнянні з іншими судами і охоплює переважну більшість справ, в тому числі про злочини, що становлять істотну суспільну небезпеку. Таким чином, судам найнижчої ланки підсудні кримінальні справи майже про всі злочини, крім тих, котрі законом віднесені до відання вищих або спеціалізованих судів. Широка підсудність справ народному суду складає суттєву рису інституту підсудності в радянському судовому праві.

Сучасне право України успадкувало основні правила підсудності радянського періоду. Але в процесі судово-правової реформи були внесені суттєві зміни в законодавство, внаслідок чого, виникли нові спірні питання меж судової влади, на які міг би дати відповідь інститут підсудності. Створення нової судової системи, вимагає і відповідних змін у процесуальному законодавстві, особливо, щодо визначення щодо підсудності.

Ілюстрацією сказаному можуть слугувати зміни в ст. 34 КПК України (Закон України "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001 року) щодо підсудності справ апеляційному суду. Відповідно до цих змін до кола підсудних апеляційному суду справ були включені нові злочини і, навпаки, деякі віднесені на розгляд місцевих судів. Зміни в кримінально-процесуальному законодавстві України вказують на тенденцію розширення підсудності місцевих судів за рахунок вилучення справ з підсудності вищестоящих судів.

Як підтверджують вищенаведені історичні факти інститут підсудності є інструментом, що активно використовується в часи реакції, а саме шляхом введення надзвичайних судів, в часи військових загострень через розширення юрисдикції військових судів, в тому числі завдяки звуження колегіальності. На протязі всієї історії різним суспільним формаціям була властива диференціація повноважень судів по розгляду справ, залежно від характеру злочину та особи яка його вчинила. Спеціалізація судів враховувала як предметні, так і персональні ознаки підсудності.

Отже, підсудність повинна розглядатися в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами в яких вона функціонує. Досліджуючи підсудність як історичне явище, ми бачимо, що в залежності від економічних, соціально-політичних змін в суспільстві та обумовлених ними змін в організації судової системи змінювались і правила підсудності.

Сучасна законотворча діяльність має в перспективі враховувати досвід застосування інститутів судового права, зокрема, не дозволити політичній доцільності сьогодення вплинути на визначення підсудності справ «потрібному» суду.


Використана література:

1. Савуляк Р. Особливості проведення судової реформи 1864 року в Україні / Р. Савуляк // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат. VIII регіональної наук.-практ. конф. 13-14 лютого 2002 р. – Львів: Юрид. фак. ЛНУ ім. І.Франка, 2002. – С.92-96.

2. Шувалова В.Я. О сущности судебной реформы 1864 года в России / В. Шувалова // Советское государство и право. – 1964. - №10. – С.121-127.

3. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. лит., 1991. –Т.8: Судебная реформа. – 496 с.

4. Смыкалкин А. Судебная контрреформа конца ХІХ века: миф или реальность? / А. Смыкалкин // Российская юстиция. – 2002. - №9. – С. 42-45.

5. Інструкція військовому революційному суду від 5 березня 1918 р. // Вісник РНМ УНР. – 1918. - №17. – 12 трав. – С.2-4.

6. Землянська В. Кримінально-процесуальне законодавство часів Центральної Ради / В. Землянська // Право України. – 2001. - №12. – С.137-139.

7. Вовк Ю.Є. Організація, структура та компетенція органів Української держави (1918 р.) / Юрій Вовк. – Львів: Світ, 1999. – 48 с.

8. ЦДАВОУ. – Ф.2207. - Оп.1. – Спр.1706. – Арк.1

9. ЦДАВОУ. – Ф.2207. – Оп.1. – Спр.1706. – Арк.1 зв.

10. ЦДАВОУ. – Ф.2207. – Оп.1. – Спр.1706. – Арк.1 зв.-2.

11. ЦДАВОУ. – Ф.2207. – Оп.1. – Спр.308. – Арк.43.

12. Землянська В. Діяльність надзвичайних військових судів у добу Директорії / В. Землянська // Право України. – 2000. - №10. – С.107-109.

13. Кравчук К. Правове регулювання організації і діяльності судових та правоохоронних органів Директорії / К. Кравчук // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат. VIII регіональної наук.-практ. конф. 13-14 лютого 2002 р. – Львів: Юрид. фак. ЛНУ ім. І.Франка, 2002. – С.97-100.

14. Німченко В. Військові суди в Україні у 1917-1919 роках (історико-правовий аспект) / В. Німченко, В. Сердюк // Право України. – 2000. - №6. – 112-116.

15. Землянська В. Судове законодавство Директорії / В. Землянська // Право України. – 2000. - №1. – С.125-128.

16. История законодательства СССР и РСФСР по уголовному процессу и организации суда и прокуратуры 1917-1954 г.г.: Сб. документов: [под ред. С.А. Голунского. Сб. сост. Л.Н. Гусев]. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1955. – 636 с.

17. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1941. - № 29.

18. Пахолок Л. Суди з предметною спеціалізацією в історії судоустрою України / Л. Пахолок // Право України. – 1997. - №7. – С.62-64.



Джерело: http://jurlugansk.ucoz.org/publ/20-1-0-149
Категорія: ДУМКА ЕКСПЕРТА | Додав: defaultNick (12.05.2010) | Автор: Serg W
Переглядів: 2433 | Теги: кримінальне судочинство, адвокат в Рівне, Оверчук Сергій, Overchuk Sergiy, Інтернет-конференція, Історія розвитку інституту підсудно | Рейтинг: 4.8/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ФОРМА ВХОДУ
СТАТИСТИКА

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
ПОШУК
VIDEO-LEX
ПОГОДА
КАТЕГОРІЇ
ПРАВОВІ НОВИНИ [86]
Правові події, новини законодавства
ЮРИДИЧНЕ РІВНЕ [74]
Правове життя міста Рівне; його юристи, адвокати, судді, установи
НОВИНИ ОСВІТИ, НАУКИ [36]
Наукові та освітні події, новели
ДУМКА ЕКСПЕРТА [77]
Експертний аналіз подій
КОНСУЛЬТАЦІЯ ЮРИСТА [45]
Юридичні консультації, поради адвоката
ЮРИСТИ ШУТКУЮТЬ :-) [12]
Юридичний гумор правників, анекдоти, байки, історії
РІВНЕНЩИНА
ДЕ ТИ?
ТЕГИ
kafedr.at.ua
Інформ строка
Copyright "Web-кафедра права" © 2017 При копіюванні гіперпосилання на сайт kafedr.at.ua ... | Безкоштовний хостинг uCoz